Не можу зібратися з думками… Виходять якісь фрагменти-асоціації…
Ігоря нема. Не віриться. Не можу прийняти це. Не може такого бути.
Коли іде твій близький друг – втрачається частина тебе. Чим ближче друг, тим більше втрата.
Пригадується. 1992 рік. Одеса. Море. Вечір. Студентський табір одеського університету. Ми з Валерієм Киричуком сидимо у благенькому будиночку з дощок який складається з однієї кімнати (всі вигоди на вулиці). Обговорюємо стратегію створення психологічної служби у системі освіти. Їмо сало. Сперечаємось. Сперечаємось так, що чути на пів табору. Стук у двері.
Входить молодий, інтелігентного вигляду мужчина. В окулярах.
– Добрий вечір. Я – Ігор. Зі Львова. Мене недавно призначили керівником психологічної служби області. Ви не проти якщо я приєднаюсь до вашої дискусії. Хочеться знати з чого починати роботу.
З тих пір почалась наша співпраця і наша дружба. Так створювалось те, що зараз називають психологічною службою у системі освіти України.
Ми були віддані цій справі, не перебігали на кращі роботи, вигідніші посади… Це нас з ним об’єднувало. І не тільки нас з ним. Таких «нас», перших, було багато по всій Україні.
На жаль, про перших вже мало хто пам’ятає. Про Івана Цушка, про Василя Скребця… Якось, кілька років тому я хотів зробити книжку з історії створення психологічної служби, але активної підтримки не одержав. У колег багато інших справ і проєктів…
Щось відбувається з нашою пам’яттю… Чи не з пам’яттю…
Але пам’ять про нашого друга, про Ігоря, буде зі мною завжди.
Спочивай з миром, ДРУЖЕ!
Віталій Панок